S.P.A.C.E. / Society, Politics, Administration in Central Europe

Президентські вибори та зовнішньополітичний вибір України: грані взаємовпливу

Артур Олександрович Аміров — 2019-12-30

У статті досліджується проблема взаємного впливу президентських виборчих кампаній та вибору зовнішньополітичного курсу України. Адже, Президент відповідно до Конституції України визначає зовнішньополітичний курс, може змінювати темп його реалізації та стратегічні напрямки, ініціювати суттєві трансформації у зовнішній політиці. За результатами президентських виборчих кампаній 2004, 2010 та 2014 років змінювався вектор зовнішньополітичного вибору. Водночас, реалізація зовнішньополітичного вибору напряму впливає на хід та результат виборчих кампаній в Україні. Під час виборчої кампанії 2019 року зовнішньополітичний вибір став однією із основних тем, що знайшло відображення у програмах кандидатів та дискурсі мас медіа. Визначено, що у програмах кандидатів-лідерів на пост Президента України за результатами першого туру проблема зовнішньополітичного вибору постає або окремо (П. Порошенко, Ю. Бойко), або як складова забезпечення національної безпеки та/чи економічного розвитку. Слід констатувати, що тема зовнішньополітичного вибору не стала головною під час президентської виборчої кампанії, практично не вплинула на її хід та результат. На думку В. Зеленського, питання зовнішньополітичного вибору необхідно вирішувати шляхом референдуму. У його програмі основну увагу зосереджено на внутрішньополітичних проблемах та необхідності зміни влади, її «перезавантаження». Як відомо, саме цей «меседж» було підтримано переважною більшістю громадян України як на президентських, так і на позачергових парламентських виборах. Переваги певного зовнішньополітичного вибору інші кандидати обґрунтовували історичними та політичними факторами (П. Порошенко, Ю. Бойко), економічними чинниками (Ю. Бойко, Ю. Тимошенко). Подальших досліджень потребують трансформації зовнішньої політики України у поствиборчий період, а також вплив проблеми зовнішньополітичного вибору на виборчі кампанії у наступному електоральному циклі.

ІДЕОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ПАРТІЙНОЇ ПАЛІТРИ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ: АНАЛІЗ ПРОГРАМ ВІТЧИЗНЯНИХ ПАРЛАМЕНТСЬКИХ ПАРТІЙ

Артем Вікторович Кройтор — 2019-12-30

Статтю присвячено дослідженню політичної ідеології як чинника формування партійної системи України на підставі аналізу програм політичних партій України. Одним із важливих інститутів реалізації політичних ідей, перетворення їх у стратегію політичного розвитку держави є політичні партії, що презентуючи на виборах свої ідеології здобувають право їх реалізації за підтримки суспільства.

Партійна ідеологія базується на емпіричних світоглядно-методологічних формах суб’єктивного сприйняття політичної дійсності. Практичне вираження партійна ідеологія міститься у програмових та статутних документах політичних партій. Партійна ідеологія покликана виражати популярні у суспільстві політичні ідеї та цінності. В такому випадку парламентські вибори є механізмом не лише ротації еліти, але й відбору основних вимог у політичній системі, а отже і визначенням домінуючої політичної ідеології. У статті проаналізовано програми таких політичних партій, як «Слуга народу», «Голос», «Європейська солідарність», «Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина», «Опозиційна платформа «За життя!». Визначено особливості партійних програм та їх ідеологічних складових. Доведено, що політичні партії України є партіями універсального типу з розмитими ідеологічними орієнтирами. Визначено, що новостворені політичні партії, подібно до «старих» залишаються лідерськими партіями, локомотивами рейтингу яких є їх лідери. Більшість партій за шкалою ліві – центристські – праві, є центристськими партіями соціал-демократичного спрямування, усі програми політичних партій, що здобули підтримку електорату, окрім «ОП – За життя» мають проєвропейське спрямування. Характерною особливістю таких партій як «Голос» та «Слуга народу» є медійність, віртуалізацій їх діяльності, відсутність розгалуженої організаційної регіональної структури. Важливою ознакою сучасних політичних партій залишається високий рівень ідеологічної мобільності та рецептивності, здатності до інтеграції окремих постулатів конкуруючих політичних ідеологій у програмі однієї партії.

Парламентський дискурс як складова політичного дискурсу: між повсякденністю, політикою та правом

Вероніка Іванівна Ломейко — 2019-12-30

У статті досліджується парламентський дискурс як складова політичного дискурсу. Визначено чинники, які впливають на сучасні трансформації парламентського дискурсу як невід’ємної складової політичного дискурсу демократичної держави знаходиться декілька основних чинників. По-перше, вони обумовлені суттєвими зрушеннями у пострадянському політичному просторі, а по-друге – глобальними технологічними новаціями й економічними, соціальними та політичними змінами останніх десятиліть. Серед факторів, які визначають сучасний стан та перспективи розвитку парламентського дискурсу слід відзначити не лише поступовий відхід від радянських/пострадянських дискурсивних практик та медіатизацію політики, а і розвиток мережевих засобів соціальних та політичних комунікацій. Відзначено трансформації парламентського дискурсу на сучасному етапі політичного розвитку, визначено роль парламентського дискурсу у системі політичних комунікацій та значення у процесі формування політичного дискурсу. На особливу увагу процес «розмивання» кордонів між повсякденним та політичним дискурсом заслуговує відносно парламентського дискурсу. Адже, парламент – це орган представницької влади. Депутати виступають не лише в якості професійних політиків та законотворців. Передусім, вони є представниками різних соціальних груп, страт, спільнот та класів, кожна з яких володіє власними дискурсивними практиками. Відповідно, трансформації парламентського дискурсу характеризуються експансією дискурсу повсякденності як опосередковано (через соціальні мережі), так і безпосередньо, через делегування представників різних соціальних дискурсів до парламенту.

Для сучасної української політики характерною ознакою є оновлення влади за результатами президентських та парламентських виборів, які відбулись у 2019 році. Внаслідок позачергових виборів Верховної Ради України до її складу потрапили як професійні політики, так і представники інших соціальних груп і дискурсивних практик. У процесі перезавантаження влади та переосмислення сутності політичної діяльності й політики як соціального феномену, особливої ваги набуває повсякденний дискурс. Його представники часто свідомо заперечують норми, правила і традиції політичного дискурсу. Повсякденний дискурс поступово стає важливою частиною парламентського дискурсу. У процесі формування парламентського дискурсу Верховної Ради IX скликання відбувається взаємний вплив повсякденного, політичного, наукового та правового дискурсів.

Софістика в політичному дискурсі як абсолютизація конвенціональності істини

Ігор Володимирович Шамша — 2019-12-30

Статтю присвячено аналізу використання софістики в політичному дискурсі. Метою статті є проявлення логічного зв’язку між конвенційністю істини і софістикою. Зокрема, автором висловлюється думка, що абсолютизація конвенціональності істини, призводить до софістики.

Автор аналізує причини популярності софістики у світогляді сучасної людини. Такими причинами є: наочність, зведення реальності до її проявів, обіцянка результату без вкладень, обіцянка швидкості досягнення такого результату, вивільнення мислячого від необхідності мислити суще в єдності з належним.

Окрема увага приділяється аналізу концепцій істини. Кореспондентської, екзистенціальної та конвенціональної. Автор доходить висновку про необхідність застосування конвенціональної концепції істини в єдності з кореспондентською та екзистенціальною.

Метафізика влади: класичний філософський дискурс

Володимир Миколайович Шаповал — 2019-12-30

У межах класичної філософської думки було розроблено важливі принципи функціонування влади у суспільстві та засоби, що забезпечують її ефективність. З’ясовано, що владні стосунки супроводжують людину як колективну істоту упродовж усієї її історії, є незмінним атрибутом соціального життя. Будучи успадкованими від своїх тваринних предків, вони отримали найрізноманітніші форми у ранніх людських спільнотах, виконуючи як конструктивну, так і деструктивну роль. Вододілом між вказаними проявами влади є виконання нею своїх головних функцій, серед яких чи на найпершому місці стоїть керування суспільними процесами, забезпечення сталого розвитку людських спільнот. За традицією, владою зі знаком «плюс» називали таку владу, яка приносить благо більшій частині або усім членам певної спільноти. Негативна влада – це така влада, яка має метою благо обмеженого кола обраних або навіть одного верховного правителя, і, у кінцевому підсумку, руйнує соціальну тканину суспільства. Питання щодо співвідношення цілей і засобів, якими влада домагається виконання своїх вимог, має тут вирішальне значення. Класична філософська думка обґрунтовано доводить, що для розумних істот, якими вважають себе люди, більш прийнятними впровадження владних рішень є не насильство, а моральний авторитет і право. Саме право у такому, що все більш ускладнюється, людському суспільстві, поступово стає пріоритетним інструментом влади. Упродовж майже всієї людської історії можна спостерігати тісний зв'язок між владою і насильством. Іноді здається, що воно взагалі є неусувним з людського життя, ледве чи визначальний чинник людських стосунків. Саме по собі насильство мало у кого знаходить відверте схвалення. Більшість філософів, та й взагалі пересічних людей, як правило, його засуджують. Влада завжди прагне зберегти себе як можна довше, у граничному плані – стати вічною. Проте є багато причин об'єктивного і суб'єктивного характеру, що ставлять межу таким намаганням. Людське суспільство – це виключно складна система зв'язків і відносин. Ефективна робота цієї системи забезпечується, у тому числі, ефективними управлінськими рішеннями, а також тісним зв'язком між прийнятими рішеннями і їх виконанням. Тобто, – саме владними відносинами. Хочемо ми цього чи не хочемо, але у суспільстві завжди будуть керівники і підлеглі, ті, хто приймає рішення, і ті, хто повинен їх виконувати, тобто, владарюючі і підвладні. Від того, наскільки будуть ефективними рішення, і наскільки успішно вони будуть впроваджуватись у життя, залежить успішне функціонування різних людських спільнот, майбутнє загальнолюдського суспільства взагалі. Саме це, в ідеальному варіанті, повинна забезпечувати влада.

Рецензия на монографию А. М. Ерёменко «Развенчанный Нострадамус. Пророчества Нострадамуса и теория событем»

Виктор Брониславович Окороков — 2019-12-30